Перекладацька практика 4 курс

Переклад збірки новел Дідьє Дененкса "Червоні рибки"



Збірка перекладів новел Дідьє Дененкса “Червоні рибки” є підсумком діяльності студентів четвертого курсу (спеціальність французько-український переклад) протягом першого семестру 2014/2015 н.р. в рамках перекладацької практики під керівництвом доктора філологічних наук, доцента кафедри романської філології та перекладу Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича  Драненко Галини Флорівни.

У проекті взяли участь: Вікован Міхаела, Загородній Дмитро, Зоріна Лариса, Казак Тетяна, Кривенька Христина та Русу Віоріка.

Перекладено за виданням:
Daeninckx D. Main courante. Nouvelles / Didier Daeninckx. – Paris : Éditions Verdier, Lagrasse, 1994. – 128 p.

Перший переклад збірки Дідьє Дененкса українською мовою.
Обкладинка Тетяни Казак.


ЗМІСТ


Троянський кінь (пер. Лариса Зоріна)....................................................   3
Зізнання (пер. Лариса Зоріна)................................................................. 13
Смерть по телефону (пер. Міхаела Вікован)…………………………..………….. 19
Скринька для пожертв (пер. Міхаела Вікован)...................................... 29
Камера схову № 548 (пер. Віоріка Русу) ................................................ 37
Уявна карта (пер. Віоріка Русу)……………………………………………………..…..… 47
Розподіл обовʼязків (пер. Христина Кривенька)…………………………...…. 55
Народження на світ (пер. Тетяна Казак) …………………………………..……… 61
Загнута сторінка (пер. Тетяна Казак) ……………………………………………...… 65
Революція Рандріанантоандри (пер. Тетяна Казак) …………………..……. 75
Вони повернуться (пер. Тетяна Казак та Міхаела Вікован)………..….. 83
Менкурант: реєстр життя (пер. Дмитро Загородній)……………….…………89
Цілий рік під сонцем (пер. Дмитро Загородній)……………………………….. 95
Червоні рибки (пер. Дмитро Загородній)............................................. 99



УРИВОК


Скринька для пожертв





Він вийшов з будинку, що знаходився майже навпроти джаз-клубу Le Caveau de la Huchette, за вітриною якого були виставлені скручені від часу світлини Мемфіс Слім. Вулиця була неспокійною – вона також виверталася в усі боки, мов змія, яка нападає на свою жертву.
Блиск сонця засліплював. Він був змушений спинитися та, щоб не впасти, спертися об стіну будинка. В його шлунку також бракувало рівноваги… Він повільно та глибоко вдихнув повітря, серце почало битися швидше, а нудота, яка давила на шлунок, трішки пройшла. Згорбившись та опустивши голову, він попрямував до вулиці Сен-Жак, потім повернув праворуч, щоб дістатися “Таверни”. Коли він збирався перейти вулицю, якийсь тип поклав руку йому на плече:
– Куди йдеш, волоцюго?
Голос незнайомця не видався йому приязним. Він підвів очі – на нього дивився жандарм у касці й захисних окулярах.
– Йду чогось випити… Хіба це заборонено?
Інший поліцай різко штовхнув його в груди. Він похитнувся і звалився з ніг. Перехожі мовчки його обходили. Замість того, щоб підвестися, спираючись на руки і стаючи на ноги, він підповз до стіни будинка й сів, підпираючи її плечима. Жандарми були повсюди[1], вони стояли поперек моста, який сполучав решту Парижу з островом Сіте. Тераса “Таверни” була безлюдною, і він зміг розгледіти на ній силуети незайнятих офіціантів. Вище, з боку Сорбони, почувся гамір. Велика чорна маса людей з’явилася посеред проїзної частини. Це були поліцейські, вони скупчилися там, адже їх головний дав наказ атакувати. Він дочекався, доки поліцаї перейдуть перехрестя бульвару Сен-Жермен, відтак підвівся й пішов дрібним кроком до “Таверни”. Він сів біля автоматичного програвача, себто за столик дальнього залу, який обслуговував Жан-Мі. Офіціант підійшов і машинальним порухом витер стіл.
– Чого ти хочеш? Ти прийшов невчасно…
Він стиснув руку, яка працювала ганчіркою. А його вуста, ледь рухаючись, промовили:
– Це я вирішую, коли вчасно, а коли ні!
Жан-Мі спробував вивільнити руку.
– Облиш мене… Ти ж бачиш, тут повно поліцаїв… Зараз небезпечно…
– Але мені дуже треба… Бабки при мені. Принеси мені каву, і ми зустрінемось в туалеті, як зазвичай.
Доки він пив каву, зал кав’ярні наповнювався мітингуючими студентами та стурбованими перехожими, які ховалися від безпорядків. У мить, коли Жан-Мі поклав тацю за барну стійку, він підвівся. Якийсь тип горланив у таксофоні попід сходами. Офіціант підійшов до пісуару й розстібнувся. А він робив вигляд що миє руки, слідкуючи за офіціантом у дзеркалі.
– Ну, Жан-Мі, і чого це ти ламаєшся?
– Ален, звідки ти взявся? Вже тиждень, як дільниця перекрита, на станціях метро Сен-Мішель та Одеон більше жандармів, аніж туристів біля Ейфелевої Вежі. Зараз ніхто не продає, занадто ризиковано…
Ален розстібнув своє старе зимове пальто, і, попорпавшись у рваній підкладці, витягнув коричневий паперовий конверт, оздоблений малюнком із зеленими фруктами.
– Двадцять фраників. Вони твої!
Жан-Мі злив воду, натиснувши на хромовану кнопку пісуару. Коли задзюрчала вода, він відказав, знизуючи плечима:
– Навіть якщо ти десь знайдеш стільки, скільки вони просять… Казали, що вчора брали не менш, ніж 400 франків за дозу… І це було вчора…
Ввечері, коли почалась сильна ломка, Ален спробував вгомонити її кон'яком. Він знайшов прихисток на плато Бобур у покинутому будинку колишнього готелю побачень, який тепер зайняли волоцюги, котрі жебракували під церквою Сен-Мері. Вікна халупи виходили на велику площу з розбитим тротуаром, яка слугувала паркуванням для дрібних торговців, які приїжджали скуплятися на ринок Ле-Аль. Перед тим, як напитись до безтями, він заховав свої останні гроші в білизну. Алкоголь досяг його нервових клітин аж під ранок. Наступного дня, вже під вечір, він дістав телефонний номер дилера, який постачав наркотики в районі Люксембурзького саду. Він піднявся бульваром Сен-Мішель, йдучи по проїзній частині поміж куч вийнятої з дороги бруківки, між поваленими деревами й обгорілими кузовами машин. Наркоторговець сидів за столиком біля входу до фастфуду Wimpy та самотньо їв гамбургер. Ален сів зліва від нього, як і було домовлено. Він покрутив перед ним сільничкою.
– Приправити не треба ?
Хлопець підняв кільце цибулі, яке впало з бутерброда на стіл.
– Пояснюю… Я підкину не менш, ніж за 350… Якщо тебе влаштовує, шукатиму товар.
Ален кинув сільничкою об стіл.
– Ти хворий чи що ? Це здирництво…
– Якщо тобі дійсно, дійсно треба, ти заплатиш! Тільки в мене ще щось лишилось… Так що поспіши!
Неділя 12 травня 1968 була найтяжчим днем у його житті. Він пролежав його на тротуарі вулиці Сен-Мартен, впавши в безтямний стан від спожитих алкогольних напоїв та пігулок валіуму. Він прочухався в понеділок пополудні та провештався до вечора біля “Таверни” та Wimpy, так нікого й не зустрівши. Він якраз був на мосту Сен-Мішель, коли головна колона протестувальників, яка йшла від станції метро “Республіка”, заполонила проспект Палацу правосуддя. Автомобіль з гучномовцем зупинився вище – біля Сент-Шапель, а його шофер чекав на перший ряд мітингувальників, щоб увімкнути голосове повідомлення:
“В пам’ять про наших товаришів, які загинули на барикадах, ми просимо вас пройти тихою ходою бульваром Сен-Мішель”.
Колони людей у повному мовчанні йшли годинами, заповнюючи весь Латинський квартал. Ален спостерігав за цим дійством, мало що розуміючи. Раптом до нього підійшла дівчина з кучерявим волоссям і усміхнулась йому. Він недовірливо глянув на неї. Раптом він почув дзеленьчання монет, тоді його погляд впав на маленьку скриньку, яку вона трясла рукою. Він прочитав напис на бляшанці циліндричної форми:
“Для жертв, які постраджали від насильницьких дій правоохоронців”.
Ален запхнув руку в кишеню, намацав у ній один франк і опустив його в отвір бляшанки. Дівчина подякувала. Вона зверталася зі своєю скринькою до кожного перехожого, який спостерігав за колоною. Кожен кидав копійчину. Він помітив, що деякі не шкодували і паперових банкнот…
У вівторок вранці Ален вклав свої останні кошти у придбання бляшанки у дуже турботливого продавця, котрий запакував її так, ніби річ йшла про подарунок від бідняка поважному священику. Голандський мандрівник, який нав’язався до нього в кімнату минулої ночі, продовжив свою подорож, тому Ален старанним почерком спокійно вивів напис на скриньці:
“Допомога пораненим студентам.
Вранці п'ятнадцятого травня він пройшовся зі скринькою площею Сорбони, яку вже були зайняли студенти-мітингувальники, але без очікуваного результату. Нечасті щедрі перехожі кидали монети із жалем, а ще частіше – з підозрою. Жоден не вкинув паперової банкноти. В обід Ален поспішив до благодійної організації “Армія спасіння”, що знаходилася на вулиці Римській. Там він зміг помитися й зачесатися, а якась жінка у формі, супроводила його вниз вузькими кам'яними сходами. Вона повела його в гардероб, який пахнув нафталіном, й навантажила його акуратно складени речами. Йому дісталась пара джинсів і плетений світер, які омолодили його років на десять. Пополудні на бульварі Сен-Мішель у нього був шалений успіх... Наступні два тижня його бачили повсюди. Він був на пікеті страйкарів на вокзалах, на виходах зі станцій метро, в чергах до заправок… Його зустрічали всюди з однаковим ентузіазмом. Він більше ніколи не виходив без своєї скриньки, яку тримав у пластиковому пакеті, а при нагоді мітингу чи великих зібрань витягав. Ввечері в порожній кімнаті покинутого борделю він сортував монети за кольором, складав їх у трубочки по десять-двадцять штук і завертав їх у листки з газети “Звільнений парижанин”.
Його найбільше досягнення сталося вісімнадцятого травня, коли колона студентів досягла паризького передмістя Біянкур, зате в Шарлеті, на його думку, він зазнав повної невдачі.
Наркоторговець з фастфуду не приймав монет, тому йому доводилось оббігати весь Париж, щоб відшукати банківський відділ, на якому б не майорів червоний прапор… В кінці травня, власне після мітингу Загальної конфедерації праці між станціями метро Бастилія та Сен-Лазар, який збагатив його на 758 франків, він улаштувався на терасі “Таверни”, щоб чогось випити. Жан-Мі підійшов привітатися:
– Ти все ще шукаєш?
Ален прикрив очі, цей жест означав – так. Бармен продовжив:
– Бачиш он-того типа…
Він непомітно обернувся – за столиком сидів хлопець і пив пиво. Він був схожий на блазня, адже мав широкі брови, чорне густе волосся до плечей та вуса, пофарбовані в темно-зелений колір.
– Котрого ? Медрано?
– Та ти не ведись на рожу… Він може дістати шалену штуку – ЛСД. Якщо ти цього не пробував, ти не пробував нічого! Познайомити?
Вже через хвилину Ален домовився про зустріч з ексклюзивним постачальником вусаня на проспекті Жоржа П’ятого у восьмому окрузі. Йому було достатньо сказати, що він від Мандала. Він поїхав туди в останню п'ятницю травня зі скринькою в пакеті, як зазвичай. Як тільки він мав повертати на проспект, сильний гамір зупинив його. Величезна колона мітингувальників ішла на всю ширину Єлисейських полів. Він ще ніколи не бачив нічого подібного… Тож він витяг свою скриньку й кинувся вбік кортежу, вигукуючи:
“Допоможіть пораненим студентам! Допоможіть пораненим студентам!”.
Він швидко опинився в юрбі протестувальників. Десантник у камуфляжі, у червоному береті, насунутому на одне на вухо, та грудьми, обвішаними медалями, зміряв його поглядом. Ален помітив невеличкий друкований плакат, який мітингувальники тримали над головами: “Товариство колишніх бійців Дьєнб'єнфу[2]”. Його погляд зупинився на холодному блиску багнета гвинтівки. Смертельний заштрик багнетом… Його останній крик загубився поміж мільйону голосів старої доброї Франції:
“Рено до роботи,
комуністи – в Москву,
Рено до роботи,
комуністи – в Москву”.

Переклад Міхаели Вікован


[1] Примітка перекладача. Події відбуваються під час так званого “травня 1968”, коли Франція вибухнула широкомасштабними протестами, які розпочали студенти Сорбони.
[2] Примітка перекладача. Битва при Дьєнб'єнфу, яку французи програли під час Iндокитайської війни у 1954 р., позначає кінець колоніальної залежності В’єтнаму від Франції. Прихильники колоніальної політики Франції виступали проти комуністичної партії Франції та студентських заворушень.


1 коментар:

  1. Гарно дякую за силки на словники, за допомогою яких я пишу практичну частину до своєї дипломної роботи. Так набагато швидше і зручніше зіставляти різні лінгвістичні феномени в двох мовах. Merci infiniment!!!

    ВідповістиВидалити