ЖУРБА ЧИТАННЯ

Антуан Компаньон ЖУРБА ЧИТАННЯ (переклад Андрія Рєпи)

Сьогодні всі схильні акцентувати увагу на задоволенні від читання. Це немовби неодмінний елемент епохи, в якій ми живемо. Та й щоб обстояти книжку перед сучасними спокусами і престижем візуального образу, щоб протистояти духовній монополії цифрових технологій, педагоги охоче звертаються до аргументу про задоволення; мовляв, це альфа й омега читання. Шкільні підручники з літератури запевняють учнів у тому, що тільки-но вони почнуть читати, то дістануть море задоволення. Так, можливо, їх хочуть порятувати від безладного дезертирства до екранів телевізорів, пляжів чи наркотиків. Хай за цим стоять добрі наміри, але визнаймо: усе це згубні ілюзії.

Звичайно, ми дістаємо задоволення від читання, й мови не може бути про те, щоб це заперечувати: є задоволення, коли занурюєшся у світ роману, коли граєшся з мовою поезії, коли бачиш, як час концентрується у миті художнього твору, коли пізнаєш себе, інших і таке інше. Але це зовсім не безневинне задоволення. За нього треба розплачуватися. Як і навіщо приховувати той факт, що читання глибинно пов’язане зі спліном і журбою, і то настільки, що деколи я запитую себе, чи не є єдиними справжніми й проникливими читальниками саме меланхоліки?

Візьмемо, скажімо, Монтеня, цього взірцевого читальника. Він одвертається від світу у своїй бібліотеці, щоб поринути у читання і віднайти себе, як він говорить, «зосередитися та замкнутися в собі». Однак замість сподіваного спокою, душевного миру та злагоди, він у товаристві книг знаходить насамперед не що інше, як душевні гризоти, «фантастичні химери та монстри», словом, кошмари. Він узявся до писання своїх «Проб» саме через те, що читання завдавало йому болю, робило хворим; замість заспокоєння воно баламутило, порушувало гармонію. Читання не додавало певності, ґрунтовності та рішучості. Воно руйнувало навіть ту дещицю гарантій, які Монтень мав щодо життя, а особливо смерті. Лише після довгої кружної дороги через книги він вирік у розділі «Про книжки»: «Я не шукаю жодної іншої втіхи від книжок, окрім заспокоєння розумної цікавості». Звісно, він тут говорить про втіху, але вона зовсім не є такою, що сама собою зрозуміла. Її він здобув після тяжкої аскези, просякнутої чорною меланхолією.

Візьмемо найвідомішу героїню Флобера – пані Боварі. Читання відволікає її від нудьги життя у пансіоні та провінції, а зрештою призводить до самогубства. Відрази, розчарування, захоплення та кохання Боварі походять із книг. Читання небезпечне. «Її життя в блиску і в горі сформоване книжками», – коментував Ролан Барт. Пані Боварі помирає від своїх читань, на взірець Паоло та Франчески, які надихалися прикладом Ланселота і Ґвіневери, романами Круглого слолу, за що були навік засуджені до пекла, як показує Данте. «Більшість із нас, якщо не всі ми – Боварі», – далі коментує Барт. Авжеж, читання – втіха, але втіха убивча.

Візьмемо Пруста, який у «Днях читання» остаточно зв’язав читання з нескінченними днями великих канікул. Звісно, він змальовує читання як «божественну втіху», порівняно з якою всі інші справи на дозвіллі сприймаються як перешкоди: «Хто не згадає, подібно мені, своїх читань під час канікул, коли одне за одним шукали схованку в усі години дня, досить мирні та недоторканні, щоб можна було усамітнитися з книгою». Але те, що він згадує далі, це все-таки дуже тривожний досвід, бо згадує він не так прочитані книжки, як світ довкола, «дні, що розвіялись, як дим», шум, який оточував, відволікав, продовжував читання. «Немає, мабуть, днів у нашому дитинстві, що ми прожили з такою повнотою, як ті, коли ми начебто й не жили, – це дні, які ми провели з улюбленою книжкою».

Час читання, нагадує нам Пруст, це ідеально нескінченний час дитинства, святкові дні 14 липня, 15 серпня, повернення до навчання, Дня всіх святих, Різдва, Пасхи, час, який треба облаштувати, одомашнити, зменшити до точки; це післяобідній час, який кожна неділя відтворює в мініатюрі разом зі стисканням серця. Хто не згадує про своє дитинство як про пору безмежну, приховану, незаповнену?.. Читання – це задоволення, монтенівське, прустівське, задоволення пані Боварі, але воно невіддільне від тривоги. Це задоволення виламується наче momento mori на тлі порожнечі («маринад» Флобера), яке – щойно книжку згорнуто – спричиняє занепокоєння. Пруст добре це усвідомлює, коли аналізує момент утрати, що настає з кінцем книги. Ось перегорнута остання сторінка: «Пармські в'язниці спорожніли». «Він отримав орден Почесного легіону». «Але про це більше ні слова». І ми почуваємося глибоко засмучені, ба навіть покинуті. Ми вдивляємося в порожнечу. На годиннику друга чи третя ночі, читання в ліжку затягнулося, не зважаючи на заборону батьків. Ми обпираємося то на один лікоть, то на другий, у ритмі судом, потайки, забираючи час у завтрашнього дня – і тепер Жульєн мертвий. До того ж це завжди завершується смертю – «я зіп’явся на ноги, говорить Пруст, і почав ходити вздовж ліжка», щоб заспокоїти збудження – і це коштуватиме ще одну безсонну ніч.

Вже не кажучи про початок читання. Воно також небезтурботне: вчитуєшся, продираєшся крізь сторінки – тридцять, шістдесят, сто, – поки починаєш орієнтуватися що до чого, робиш свої зарубки в тексті, обживаєшся у романному світі. Книга, у яку входиш як у масло, можливо, й не вартує на увагу. Але є книги, з якими початкова розгубленість і не минає. Інші книги хочуть, щоб ми від них відмовилися, а якщо ми не відступаємося, то вони нас мучать до самого кінця. Траплялися книжки, за які я брався разів двадцять, але ніколи не переступав порогу задоволення. Так, довгі роки я хотів закінчити «Чекання, забуття» Моріса Бланшо й щонеділі у післяобідню пору близько п’ятої години (чорної години) вгризався в плоть цього оповідання, але завжди провалювався в якусь непролазну безодню, аж поки не сказав собі одного разу, що цей твір навмисне написаний так, щоб збити мене на манівці, позбавити будь-якої втіхи читання як до нього, так і після, а також під час!

Отож, неспокій і тривога може заскочити читача під час читання, до читання, після читання, навколо читання. Ми в оточенні. Читання бере в кільце журби. Облудна реклама хоче переконати нас, – а надто учнів і студентів, щоб їм догодити, – нібито читання – це неодмінне задоволення, яке ми здобуваємо автоматично і легко. Результат невтішний. Після дитячих книжок індивід не розуміє, що відбувається, і взагалі відвертається від книг, які засмучують, розладнують, спричиняють дискомфорт.

Лишень згадайте своє перше справжнє задоволення від читання: у цій первісній сцені щось вразило вас, діткнуло, схвилювало, після чого ви перемінилися, як Паоло та Франческа, які закохалися в одне одного. Бо є два різновиди книг: з одного боку, книги, після яких ви більше ніколи не будете такими, як раніше, а з іншого – всі решта. Книга, що залишає вас такими, як ви були, навіть не вартує зусиль.

Antoine Compagnon. L'angoisse de lire // Magazine Littéraire, 2001, n 400, p.18-19.